Невірко Богдан Васильович
Богдан Невірко народився 25 березня 1981 року в селищі Голоби.
Навчався в Голобській загальноосвітній школі в 1988-1996 роках, закінчив 9 класів, у 1998 році закінчив 11 класів (екстерном). Здобув фахову освіту: із 1996 по 2000 роки вчився в Ковельському машинобудівному технікумі. 1998-1999рр. – на заочному відділенні Харківського інституту за фахом «бухгалтерський облік», 2000-2004рр. – на заочному відділенні Луцького технічного університету.
У 2000-2001 рр. працював на посаді програміста у Ковельському машинобудівному технікумі.
2001 року призваний на строкову службу, у 2003 році звільнений з лав ЗСУ.
2003- 2004 рр. - перебував на обліку в службі зайнятості.
З 2004 року - програміст ТзОВ «Міжрегіональні ресурси».
2012-2016рр. - начальник цеху з виготовлення металопластикових вікон ПП «Будагрооснастка».
2016-2018рр. - комплектувальник заводу «Кромберг і Шуберт».
З 2018 року - начальник цеху металопластикових вікон завод «Стеко» у місті Львів.
27 лютого 2022 року призваний до лав ЗСУ для оборони України від російських загарбників.
Там, на Сході, Богдан для багатьох став другом, братом, порадником. Його поважали за мужність, сміливість, знання.
«Був випадок, коли попали ми в оточення, нас було більше 30 чоловік. Убили командира. Ми, молоді, не навчені військовій справі, без досвіду, розгубилися, не знали, що далі робити. Адже кругом гуркіт, стрілянина. Думали, кінець. Аж тут встає Богдан і каже: «Все, без паніки, зберігати спокій і світлий розум! Буду керувати я, всім слухати мої команди». І ми всі, без втрат вийшли з оточення. І таких випадків було багато. Це треба було пережити. Богдан був для нас і надалі командиром, взірцем. Ми всі завдячуємо йому своїм життям. Таке не забувається», – розказує його побратим.
20 квітня 2022 нагороджений нагрудним знаком «За досягнення у військовій службі» І ступеня.
13 червня він був поранений, лікувався в Краматорську (мамі заборонив казати). З якихось обставин йому не зробили операції, куля в правому плечі залишилася назавжди. З нею і воював, ніколи не казав, що важко.
Богдан, де б не був, завжди вражав своєю порядністю, патріотизмом. Ніколи ні на мить не пошкодував, з діда-прадіда хлібороб, що став у стрій захисників України. І навіть постійні переїзди, спекотні літні дні, неспокійні ночі, іноді не надто приязне ставлення місцевого люду, нестача харчування та питної води не лякали його. Ніколи не обмовився, що важко, твердо знав, що це – його обов’язок, якому він не зрадить.
8 жовтня говорив по телефону востаннє. Розмова була надто короткою: «Я вас усіх дуже люблю». І все…
13 жовтня 2022 року загинув на полі бою, одержавши вибухову травму.
Похований у рідному селищі Голоби.
30 червня 2023 нагороджений посмертно орденом «За мужність» III ступеня.
11 березня 2024 нагороджений посмертно пам’ятною відзнакою Князівський хрест Героя «Навіки в строю»
«Після загибелі Богдана я ночами не сплю, все згадую, коли ті роки пробігли. Думки наздоганяють одна одну. Богданчик міг би не йти на війну, а скористатись своїм правом як батько багатодітної сім’ї. В нього підростали троє синів, яким треба опіка, любов тата. Назару – 13, Васильку – 10, Любомирові – 9», – мовить мама Наталія Сергіївна.
Але така, видно, його доля. Богдан зробив свій вибір сам. Він щиро хотів захистити нашу землю, життя дітей від клятого ворога. Але війна вбила сімейне щастя, вбила молоде життя, наповнивши вічним болем материнське серце.
«Богдан був доброю дитиною, вчився на «відмінно», – крізь сльози говорить мати, перекладаючи грамоти, подяки та інші синові шкільні нагороди. – Ось атестат про закінчення школи, одні відмінні оцінки, а ось диплом про закінчення Ковельського машинобудівного технікуму (нині коледж). Теж усе – «відмінно».
До розмови долучилась сестра Тетяна: «Богдана завжди цікавила математика, комп’ютери, вмів складати різні програми, тому працював у технікумі програмістом. Разом із тим вступив до Луцького вишу, але на шляху стала армія. І Богдан не залишив навчання, поєднуючи і навчання, і службу. Диплом вишу одержав після звільнення в запас».
Перша вчителька Богдана Світлана Дмитрівна Бондарук доповнює розповідь: «Це був мій перший клас. Таке не забувається. Після знайомства з дітьми якось зразу впав в око хлопчина. Для мене він завжди був Богданчиком. Пізніше, після школи, ніяк не змінився. Дуже світла, щира, добра, вихована дитина, та ще й талановита. Завжди безвідмовний, щирий і дуже чемний. Навчався на «відмінно», все схоплював на льоту. Навчальні предмети йому давалися легко. Виконає завдання сам – допоможе іншим. Добре серце, щира усмішка, світлий чубчик. Останнім часом, правда, мав сумні й задумливі очі. Таким я його пам’ятаю і буду пам’ятати. Іноді думаю: чому війна забирає найкращих?.. Світла і вічна йому пам’ять! А мамі – велика подяка за чудового, мужнього сина. Богдан назавжди вписав золотими літерами своє ім’я в історію Голоб».
Класний керівник Богдана Галина Михайлівна Шалапай каже: «Дуже важко про своїх учнів говорити в минулому часі. До болю їх шкода. Неможливо підібрати слова, щоб притупити біль матері, родини, особливо, синів. Богдан був особливим учнем, навчання давалось йому легко, вмів логічно мислити, самостійно опрацьовувати матеріал, робити правильні висновки і узагальнювати. Комунікабельний, завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував. Дитина надзвичайно вихована, ввічлива. Я завжди була вдячна батькам за чудового сина, ставила в приклад іншим». Активний учасник усіх заходів, які проводились у школі. Виступав на олімпіадах, виборював призові місця, особливо з математики, фізики, не оминав спортивних змагань. Ми, вчителі, покладали на Богдана великі надії. Як класний керівник, я завжди цікавилась подальшою долею свого учня, котрим гордилась, ставила в приклад іншим. У нього мало бути чудове майбутнє. Але доля розпорядилася по-іншому. Гарний, добрий був сім’янин: син і батько своїх синів. Часто бачила їх разом. Пам’ятаю, коли Богдан старшого привів у перший клас, то дуже хвилювався, переживав, а чи буде слухняним чи справиться з навчанням? Серце кров’ю обливається, коли думаєш про те, що такі чудові діти ідуть з життя. Боляче, дуже боляче! Наш Богданчик, звісно, – Герой, але краще було б, якби такого зразкового, хорошого, люблячого батька сини, а мама – сина, на якого покладала великі надії, бачили живим».
